...хочу й далі бігти, та вже не можу.
ступаючи по щойно вмощеному вогкому асфальту, вже майже не відчуваю ніг, натомість все ближче відчуваю її пекучий подих. всю ніч відбиваючи її атаки, тримався, молився, каявся, та не відступив...
хоч, насправді, й не було куди...
можна було сховатися, та для того довелося б вбити ту ніч, таку прекрасну, що боявся дихати, щоб не злякати - просто не міг інакше..., а вона щораз кидалась на мене, то рвучкими набігами, то затяжною осадою - та я встояв лиш для того, аби поховати ту ніч. не вбити, а дозволити їй померти, ридати, споглядаючи величний відхід, бездоганну красу смерті тієї ночі.
а потім, забуття і байдужість, страх та ненависть гнали якомога далі від місця, де варто було встояти і лишитись непереможним заради того, щоб витерти сльози і, зціпивши зуби, вже не битись і не ховатись, а лиш тікати - бігти, не обертаючись, ступати по вогкому, щойно вмощеному асфальту. втрачати тяму, але нізащо не датися їй живим...
