я завжди любив спостерігати за людьми. коли більше не маєш чого робити, але маєш купу часу, то немає нічого цікавішого за таке пасивне споглядання чужих життів. в кожному разі це краще за денні серіали та іншу інтелектуальну дистрофію, правда ж?:)
особливість процесу полягає в тому, що ти спостерігаєш за незнайомими, а отже байдужими тобі людьми. над тобою не тяжіє ніякої відповідальності. не треба вдавати себе кимось іншим, а тим паче справляти на когось враження.
повнісінька свобода дій — точніше бездіяльності. вживаєшся в чужі ролі. абстрагуєшся від себе, усіх своїх негараздів і проблем. і тебе починає дуже тішити та думка, що, сидячи десь у кутку величезного залу очікування, ти для всіх абсолютно непомітний — тебе взагалі не існує.
тихенько ковзаєш кімнатою невидимим легким вітерцем і уважно роздивляєшся все, що там відбувається.
навіть дивно, що це настільки легко! не потрібно марнувати слова, сили та час, адже все й так видно. все дуже просто і зрозуміло. і навіть якщо ти щось зрозумієш неправильно, то кому яке до того діло. ти так вирішив, отже так і є! та й тим людям, що йдуть повз тебе абсолютно байдуже щодо тебе й твоїх роздумів.
ти сам вигадуєш їм минуле та майбутнє, сам даєш їм імена та прізвиська, сам вирішуєш кому з них сьогодні на голову впадуть шалені гроші, а кому величезна дубова шафа з антресолями. абсолютно вільний політ фантазії. жодних обмежень. ніякої відповідальності. ні обережності, ні сумнівів, ні страху. ні, навіть, думки про страх!..
граючись далі із таким от створенням свого віртуального світу все більше усвідомлюєш правдивість усіх своїх думок. поступово починаєш розуміти те, наскільки ти й кожен з тих людей, що йдуть повз байдужі одне одному. таке усвідомлення дійсно починає лякати. тепер очі почали чітко бачити всю нашу холоднокровність, товстошкірість, апатичність, бездушність, жалюгідність та сірість.
наше життя повільно, але впевнено перетворюється на тихе болото, де нікому не потрібні жодні порухи. наші цілі — розмиті, старання — розсіяні, принципи — вбиті. гріш — нам усім ціна!
ніхто вже не довіряє простим словам — поводир нікому не потрібен. як і будь-які чужі думки, що різняться з власними. всім усе ясно і так.
тому, хто спробує нас у чомусь переконати ми заткнемо рота, а якщо кудись відвести — зламаємо ноги. нам не потрібно, щоб тривога просочилася в наші будні. бути першим — не модно. головне — окремо і непомітно. повзком від колиски до могили.
свободу ми, чомусь, знайшли в тому, щоб долати негоди в холодній самотності. ми досягли вершини лицемірства! замість віри — пошук зручного випадку і зниженої ціни, надію поміняли на штучний рай, а кохання весь час міняємо місцями із сексом.
навколо маскарад. за масками ховаються обличчя вбивць та зрадників. ми робимо вигляд, що віримо, надіємось, любимо. брехня собі, перетворює нас на рабів. ми живемо за законами сірих днів. весь час затуляємо вуха, щоб не чути вереску нашої помираючої совісті. але ж ми ні в чому не винні, бо постійно знаходимось у стані афекту.
та всередині чогось не вистачає — душа вовком виє! але ніхто вже не шукає відповідей. все менше знаків питання в кінці речень. кожен з нас — бліда тінь самого себе, дешева пародія на когось іншого. свободи нам стало забагато. ніхто вже не знає, що із нею робити. величезна альтернатива вибору призводить до пасивності, ліні та бездіяльності.
ми всі перетворились на байдужих людей, що йдуть повз... люди, що йдуть повз — прості глядачі, які не горять, а, поступово тліючи, тухнуть, навіть не намагаючись зупинити зворотній відлік свого часу.
ніколи вже не буде кохання до нестями і жадібного ковтання повітря, бо ми забули про життя…
