здавалося б, ні для кого вже не є таємницею те, що нас, рано чи пізно, все ж таки зрадять (кинуть, обдурять, намахають — справа смаку))). байдуже хто, як, коли, де і за яких обставин — не мине! та, чомусь, кожна чергова найменша зрада стає для нас справжнім сенсаційним відкриттям — одкровенням, щонайменше! тоді нам стає вже зовсім не дивно, а лише страшенно прикро…

що ж примушує нас, таких тонких знавців людської продажної натури, таких вправних мисливців за миттєвою вигодою, хапаючись за найтоншу нитку, так свято вірувати в праведність і безгрішність, подібних нам, тонких знавців та вправних мисливців? :)

мабуть, наше ліричне (пост-совкове) виховання все ще продовжує в’їдатися жирними плямами в нашу свіжовипрану, прозаїчною буденністю, свідомість. а плями ці, настільки важко вивести, бо вони беруть своє через нашу (також пост-совкову) фізіологічну потребу впевненості у завтрашньому дні та нестримну жагу "кругової поруки". всі мріють лиш про те, щоб не лишитися "крайнім". ну, а якщо "крайнього" знайти неможливо — взагалі, ідеально!

хіба ні?...;)