мені весь час здається, що жилося б значно легше, якби ніхто не міг брехати…

якби не існувало правди — тоді б і неправди теж не було. так?

щоб можна було просто ненавмисно помилятись… знати або ні.

або краще, якби людям за кожну добру справу, наприклад, додавався ще один рік життя на  Землі… і навпаки.

ну, не знаю, як краще, але мені чомусь здається, що без деяких речей, мабуть, було б значно легше!

здається, ВІН не сам цей світ створював… а може це лише пробна версія — експеримент… для дослідження та внесення змін до нового, досконалішого проекту… може ще в когось є думки з цього приводу?

мабуть, все ж таки важко бути Богом…

здавалося б, ні для кого вже не є таємницею те, що нас, рано чи пізно, все ж таки зрадять (кинуть, обдурять, намахають — справа смаку))). байдуже хто, як, коли, де і за яких обставин — не мине! та, чомусь, кожна чергова найменша зрада стає для нас справжнім сенсаційним відкриттям — одкровенням, щонайменше! тоді нам стає вже зовсім не дивно, а лише страшенно прикро…

що ж примушує нас, таких тонких знавців людської продажної натури, таких вправних мисливців за миттєвою вигодою, хапаючись за найтоншу нитку, так свято вірувати в праведність і безгрішність, подібних нам, тонких знавців та вправних мисливців? :)

мабуть, наше ліричне (пост-совкове) виховання все ще продовжує в’їдатися жирними плямами в нашу свіжовипрану, прозаїчною буденністю, свідомість. а плями ці, настільки важко вивести, бо вони беруть своє через нашу (також пост-совкову) фізіологічну потребу впевненості у завтрашньому дні та нестримну жагу "кругової поруки". всі мріють лиш про те, щоб не лишитися "крайнім". ну, а якщо "крайнього" знайти неможливо — взагалі, ідеально!

хіба ні?...;)

ласкаво просимо до нашої корпорації роботів!

лише у нас, нарешті, здійсниться твоя мрія — стати мікроскопічним ґвинтиком величезного механізму!

тобі дійсно всміхнулася доля, хлопче! бо лише тут ти за зовсім незначний проміжок часу станеш ідеальним співробітником — бездумним роботом [№ 964838]! і задля цього навіть не доведеться докладати надмірних зусиль! ми всього тебе навчимо і все тобі прив’ємо… так, хлопче, нічого не обмірковуй — погоджуйся!

після адаптації в нашій корпорації роботів ти позбудешся багатьох непотрібних тобі речей, на кшталт власної точки зору, громадської позиції чи релігійних переконань; бажання відстоювати свою думку, дискутувати чи вишукувати істину — натомість набудеш таких необхідних (кожному "поважаючому себе" роботові) професійних вмінь та навичок на зразок прискіпливого дотримання графіку, розпоряджень та інструкцій; стабільного виконання норми, плану та стратегії; повної відповідності дресс-коду; автоматичної зміни тембру голосу та виразу обличчя в присутності керівництва, а також багато чого іншого!

тож, годі вагатися — став свій підпис, хлопче, і ласкаво просимо до нашої корпорації!!!

...хочу й далі бігти, та вже не можу.

ступаючи по щойно вмощеному вогкому асфальту, вже майже не відчуваю ніг, натомість все ближче відчуваю її пекучий подих. всю ніч відбиваючи її атаки, тримався, молився, каявся, та не відступив...

хоч, насправді, й не було куди...

можна було сховатися, та для того довелося б вбити ту ніч, таку прекрасну, що боявся дихати, щоб не злякати - просто не міг інакше..., а вона щораз кидалась на мене, то рвучкими набігами, то затяжною осадою - та я встояв лиш для того, аби поховати ту ніч. не вбити, а дозволити їй померти, ридати, споглядаючи величний відхід, бездоганну красу смерті тієї ночі.

взагалі-то, я не збирався писати цей дурдом… не втримався.

спершу хочу спробувати пояснити призначення цього тексту. точніше — його (призначення) відсутність.

проста переповідь власних думок та почуттів — їх тупий переказ…
число… контрольна робота… переказ…

почати було б з того, що я вирішив спробувати робити усе правильно. хочу собі, щоб — "все, як у людей". так! я, виявляється, до цього йшов багато довгих років. а допомогла мені збагнути все і стати на шлях істини одна закохана пара, що їхала зі мною автобусом маршруту "ст. метро "Академмістечко" – м. Ірпінь". вони сиділи по різних боках проходу і всю дорогу трималися за руки, дивлячись одне одному в очі…

мене настільки розчулила ця сцена, що весь мій світогляд просто полетів шкереберть!
я теж захтів собі таку "ідилію"...
відтепер, хай там що, робитиму все, щоб зробити своє життя "ідеальним".

віднині треба зупинятись лише на зупинках, сидіти лише на сидіннях, літати лише літаком, плавати у плавках, спати у спальні і, врешті-решт, згоріти на горищі!:)))
ну, щоб — "повна ідилія"!:) щоб — "все, як у людей".

хай живе "ідилія"!... )))

я завжди любив спостерігати за людьми. коли більше не маєш чого робити, але маєш купу часу, то немає нічого цікавішого за таке пасивне споглядання чужих життів. в кожному разі це краще за денні серіали та іншу інтелектуальну дистрофію, правда ж?:)

особливість процесу полягає в тому, що ти спостерігаєш за незнайомими, а отже байдужими тобі людьми. над тобою не тяжіє ніякої відповідальності. не треба вдавати себе кимось іншим, а тим паче справляти на когось враження.
повнісінька свобода дій — точніше бездіяльності. вживаєшся в чужі ролі. абстрагуєшся від себе, усіх своїх негараздів і проблем. і тебе починає дуже тішити та думка, що, сидячи десь у кутку величезного залу очікування, ти для всіх абсолютно непомітний — тебе взагалі не існує.

тихенько ковзаєш кімнатою невидимим легким вітерцем і уважно роздивляєшся все, що там відбувається.
навіть дивно, що це настільки легко! не потрібно марнувати слова, сили та час, адже все й так видно. все дуже просто і зрозуміло. і навіть якщо ти щось зрозумієш неправильно, то кому яке до того діло. ти так вирішив, отже так і є! та й тим людям, що йдуть повз тебе абсолютно байдуже щодо тебе й твоїх роздумів.

ти сам вигадуєш їм минуле та майбутнє, сам даєш їм імена та прізвиська, сам вирішуєш кому з них сьогодні на голову впадуть шалені гроші, а кому величезна дубова шафа з антресолями. абсолютно вільний політ фантазії. жодних обмежень. ніякої відповідальності. ні обережності, ні сумнівів, ні страху. ні, навіть, думки про страх!..

граючись далі із таким от створенням свого віртуального світу все більше усвідомлюєш правдивість усіх своїх думок. поступово починаєш розуміти те, наскільки ти й кожен з тих людей, що йдуть повз байдужі одне одному. таке усвідомлення дійсно починає лякати. тепер очі почали чітко бачити всю нашу холоднокровність, товстошкірість, апатичність, бездушність, жалюгідність та сірість.

наше життя повільно, але впевнено перетворюється на тихе болото, де нікому не потрібні жодні порухи. наші цілі — розмиті, старання — розсіяні, принципи — вбиті. гріш — нам усім ціна!

ніхто вже не довіряє простим словам — поводир нікому не потрібен. як і будь-які чужі думки, що різняться з власними. всім усе ясно і так.

тому, хто спробує нас у чомусь переконати ми заткнемо рота, а якщо кудись відвести — зламаємо ноги. нам не потрібно, щоб тривога просочилася в наші будні. бути першим — не модно. головне — окремо і непомітно. повзком від колиски до могили.

свободу ми, чомусь, знайшли в тому, щоб долати негоди в холодній самотності. ми досягли вершини лицемірства! замість віри — пошук зручного випадку і зниженої ціни, надію поміняли на штучний рай, а кохання весь час міняємо місцями із сексом.

навколо маскарад. за масками ховаються обличчя вбивць та зрадників. ми робимо вигляд, що віримо, надіємось, любимо. брехня собі, перетворює нас на рабів. ми живемо за законами сірих днів. весь час затуляємо вуха, щоб не чути вереску нашої помираючої совісті. але ж ми ні в чому не винні, бо постійно знаходимось у стані афекту.

та всередині чогось не вистачає — душа вовком виє! але ніхто вже не шукає відповідей. все менше знаків питання в кінці речень. кожен з нас — бліда тінь самого себе, дешева пародія на когось іншого. свободи нам стало забагато. ніхто вже не знає, що із нею робити. величезна альтернатива вибору призводить до пасивності, ліні та бездіяльності.

ми всі перетворились на байдужих людей, що йдуть повз... люди, що йдуть повз — прості глядачі, які не горять, а, поступово тліючи, тухнуть, навіть не намагаючись зупинити зворотній відлік свого часу.

ніколи вже не буде кохання до нестями і жадібного ковтання повітря, бо ми забули про життя…
 

...скільки їх там ще лишилось?... дві, чотири, шість, вісім, десять… півпачки ще. добре.      а от і запальничка. клац, затяжка — так. нарешті. я бажаю вдихати дим… по-віль-но… читаю на пачці: "куріння призводить до серцево-судинних захворювань та раку легенів".
затягуюсь сильніше…
мені цікавий не результат, а процес. що до чого призводить мені по цимбалах. будь-що може призвести до серцево-судинного захворювання. що завгодно може призвести до раку легенів.
на великому проміжку часу шанси на виживання кожного з нас близькі до нуля ((с) Чак Паланік: "Бійцівський клуб"). і що більший проміжок, то менше шансів — на всіх не вистачить! та вся штука в тому, що попит на шанси ду-у-уже слабенький…
ще затяжка…
от і все — так швидко скінчилась… хочу ще одну.
клац, затяжка — супер…
вдих, видих…

здається відчуваю присмак мигдалю... казна-що — звідки йому тут взятись? цей дим смачніший за мигдаль. значно смачніший…
вдих, видих… 
а ще він має якийсь трохи фіолетовий відтінок. такий — ледь вловимий фіолетовий відтінок. і від цього дим ще прекрасніший… п’янкіший… жаданіший…
"NO SMOKING" означає — "ніяких смокінгів!", і тільки...
затягуюсь сильніше…
обережно — я свідомо наближатиму серцево-судинні захворювання та рак легенів!

читаю: "захистіть дітей: не дозволяйте їм дихати вашим димом".
не дозволяйте їм дихати! нізащо не дозволяйте вашим дітям дихати, якщо хочете їх вберегти. якщо бажаєте їм добра — навіть не народжуйте їх! а якщо вже народили — захистіть! не дозволяйте дихати, забороніть бачити, відмовте слухати, відбийте бажання відчувати…
затягуюсь так довго, що відчуваю, як гарячий дим пече горлянку. потім повільно видихаю. навіть не видихаю, а просто розтуляю рота, щоб дим виходив сам. там написано: "… вашим димом", тож він — мій. значить я робитиму з ним те, що я захочу. у моїй власності тепер тисячі кубометрів МОГО диму!
тож я не видихаю, а просто розтуляю рота, щоб мій дим виходив сам. я підіймаю очі і дивлюся на те, як мій дим злітає в небо…
гашу недопалок і підкурюю ще одну… клац, затяжка — та-а-ак…
обережно — я свідомо дозволятиму дітям дихати моїм димом!

читаю: "куріння викликає імпотенцію".
чудово! ще раз буцнемо імпотентів! люди, їм і без ваших копняків хєрово!… а чийсь "маленький друг", напевно, склеїв ласти і не від куріння. тим має бути найгірше. бо ж нема таких зручних пояснень.
треба зібрати усіх імпотентів. тих хто від куріння направо, інших — наліво. потім дати команду першим зловтішатися з других… казна-що…
вдих, видих…
вони ж і на жіночі сигарети ліплять цю дурню... "жіноча імпотенція" — це, мабуть, щось таке, що існує в жіночій голові. коли "не стоїть" мозок… типу, секс перестає вставляти. а, дідько із ним. кінчати можна і від перегляду фігурного катання по УТ-1…
підкурю наступну… клац, затяжка — те, що треба.
обережно — я свідомо наближатиму імпотенцію!

читаю: "куріння під час вагітності шкодить вашій дитині".
останній раз я досить довго був вагітний однією не дуже розумною ідеєю, а запліднив мене нею якийсь фільм про самогубців. один з тих, що ведуть тебе за руку, а потім зненацька кидають на роздоріжжі… що хочеш, те і роби.
ще затяжка…
такі нав’язливі ідеї, як правило, до добра не ведуть, тож краще таких дітей не народжувати. таке вагіття треба обривати. тож спасіння приносить лише аборт. тож…
затягуюсь сильніше…
обережно — я свідомо шкодитиму своїй дитині під час вагітності!

читаю: "тютюновий дим шкодить здоров’ю тих, хто вас оточує".
оточіть себе покидьками!... і смаліть по блоку в день!... хай начуваються — тварюки!...
затягуюсь сильніше…
чого б це нам — самозакоханим егоїстичним сукам — раптом засвербіло за чиєсь дорогоцінне здоров’я?... нам навіть на власне насрати!
затяжка…
обережно — я свідомо шкодитиму здоров’ю тих, хто мене оточує!

читаю: "курці помирають рано".
так-так! курці — рано, алкоголіки — в обід, а наркомани — увечері! кожному свій час… казна-що…
затяжка…
люди постійно збираються самовдосконалюватись, натомість — прагнуть самознищення… повільного чи швидкого — справа смаку…
затягуюсь сильніше…
помирати молодим приємно, якщо впевнений, що вже встиг ВСЕ. або якщо боїшся старості. справжній порятунок для схиблених на власній вроді і нажаханих старецькою потворністю нарцисів. швидше, скоріше в могилу! не чекай доки помре твоя краса!... казна-що…
наступна. клац, затяжка — гррррррр!
кудись подівся мигдалевий присмак. з’явилася якась нестерпна гіркота. і запах. якийсь новий гидкий запах. щось дуже знайоме…
вдих, видих, вдих…
ну звісно — запах паленого пір’я! від нього починає нудити…
вдих, видих, вдих, видих, вдих…
чому на пачках не пишусь чогось дійсно корисного? наприклад: "запах паленого пір’я, що постійно вас супроводжує свідчить про рак мозку". типу: розслабтеся і нікуди не поспішайте… казна-що…
ще затяжка…
обережно — я свідомо помиратиму рано!

коли тебе переконують в жахливій невідворотності, то єдине, чого хочеться — бігти їй на зустріч з усіх сил. і вже СВІДОМО і навмисно наближати серцево-судинні захворювання, рак легенів та імпотенцію, дозволяти дітям дихати СВОЇМ димом, шкодити здоров’ю оточуючих та дитині під час вагітності. єдине, чого хочеться — помирати рано…
єдине бажання — повільно вдихати дим і видихати, уважно слідкуючи за тим, як він злітає в небо…
клац, затяжка — ка-а-айф...

...мене постійно переслідує якесь дивне (дурнувате) відчуття, наче всі навколо почали холодну війну проти здорового ґлузду — оголосили тому протест, і на диво вперто, іґноруючи будь-яку його присутність, наближаються до повної і беззаперечної перемоги, завдаючи бідолашному збентежено-розгубленому супротивникові нищівних поразок на кожному етапі запеклої боротьби, усвідомлюючи при цьому всю важливість та ціну своїх виважених дій та все далі переконуючись в їх безумовній правильності, менше з тим — завжди знаходячи в собі сил для продовження протистояння й ні в якому разі не збираючись спочивати на лаврах, бо їх дивовижна звитяга та сміливість міцно підкріплена згуртованістю й організованістю, а це окрилює — додає впевненості та жене геть кожен найменший натяк на сумнів, це відгонить лінь, тримаючи їх у постійному тонусі та весь час підживлює "корпоративний дух" — об'єднуючи найрізноманітніші характери, бо будь-які відмінності допомагає зтерти алкоголь, а кожна спільна риса невтомно вишукується для піднесення та звеличення — усе задля перемоги (над здоровим ґлуздом) без "овертайму" та "серії післяматчевих пенальті", все — в режимі "бліц кригу", безжально холодного...